Як живуть люди в окупації (Херсон)

Після вторгнення 24 лютого Росія тимчасово окупувала окремі райони Харківської, Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей. Виїхати вдалося не всім, та й не всі мали змогу. Українці, які залишилися на окупованих територіях, опинилися у дуже складній ситуації. «Офіс Дій» зібрав історії тих, хто залишився на окупованих територіях, але не збирається опускати руки.

Ми змінили імена героїв, щоб не наражати їх на небезпеку. Якщо у вас є знайомі, які залишилися в окупації, і вони готові розповісти свою історію – напишіть нам на dinar.kasym@gmail.com.

Тетяна, 47 років, евакуювалась з Херсону 2 травня

Розповіла свою історію 24 травня

Я жила у власній квартирі у Херсоні з мамою, донькою, котом Батоном.

Я зрозуміла, що місто окуповане в ніч з 28 лютого на 1 березня. Ми з сусідами сиділи в підвалі нашого будинку, бо місто обстрілювали з «градів». Ми вже знали, що Херсон оточений і це буде питання часу, коли росіяни увійдуть в саме місто. Одному з сусідів зателефонували і повідомили, що колона танків і БТР-ів їде в центр міста по вул. Перекопській. Я була шокована: «Що ми будемо робити і як ми будемо далі жити». Я почала швидко видаляти свої фото з фейсбуку, закривати профіль, видаляти деяких «друзів». Був шок, паніка, тряслися руки.

Мій будинок знаходиться в центрі міста. Вперше я побачила окупантів 1 березня. Вдень по моій вулиці шли два БТРи, на яких сиділи озброєні росіяни. Один БТР зупинився на перехресті, а другий навпроти мого будинка. Озброєні військові зіскочили з нього і почали прочісувати вулицю, стукали у вікна. Один з них, з гранатометом на плечі, стояв просто під моїм вікном. Я стояла і боялась поворухнутись, щоб вони не зробили постріл у відповідь на рух. Коли вони пішли далі, я швидко зашторила вікна, щоб нас не було видно.

Окупація

Окупанти не говорили про заміну документів. Референдум про створення «ХНР» [так званої «Херсонської народної республіки»] теж не спромоглись провести. Але зараз активно говорять про нього і намагаються у Херсоні замінити гривні на рублі. Колаборант Сальдо [голова окупаційної адміністрації у Херсонській області Володимир Сальдо] підписує розпорядження (про паралельний обіг рублів і гривень).

Продовжуються проблеми з доступом до інтернету. Окупанти регулярно відключають/глушать інтернет-зв’язок, постійно зникає мобільний зв’язок. Херсонці передають одне одному інформацію, де є сигнал і пішки йдуть або їдуть в ці місця. В центрі, де я жила, зв’язок глушили майже кожного дня з ранку до вечора. Тільки вночі можна було отримати доступ до інтернету.

Моїй доньці 16 років, випускниця. У цьому році мала складати ЗНО та вступати до ВНЗ. Від початку окупації діти вчилися дистанційно, змогли написати підсумкові контрольні, вчилися за українськими програмами. Діти отримали оцінки в електронному вигляді. Атестати їм замовили, але отримати їх ми не можемо, бо до Херсона не надходить пошта. Навчальний рік школи закінчили 27 квітня, бо 25 квітня окупанти захопили Херсонську міську раду.

Окупанти постійно закривають місто і нікого не випускають. Щоб скласти мультитест, випускникам необхідно прибути на підконтрольну частину України. Це дуже небезпечно. Без тесту херсонські випускники не можуть вступити до ВНЗ, а щоб його скласти, треба ризикнути життям, щоб виїхати з Херсону.

Я постійно на зв’язку зі своєю мамою та тіткою. Вони дуже поважного віку, за станом здоров’я вони не зможуть подолати шлях з Херсона, тому залишаються у місті. Протягом березня-квітня вони отримували пенсію. А з травня вона прийшла тільки на картки тобто ті, кому платили готівкою через Укрпошту, її так і не отримали. Їм важко морально, важко фізично. В аптеках немає необхідних ліків. Але вони дуже чекають на звільнення Херсону.

Опір

Акції спротиву були і продовжуються. З 26 лютого навколо міста Херсон точилися бої, люди в різних мікрорайонах були відрізані одне від одного, бо громадський транспорт не ходив.

Тому я кожного ранку виходила на площу Свободи і фотографувала наш прапор на площі і на будівлі Херсонської облдержадміністрації. А потім викладала це фото у Фейсбук. І так щодня. Виявилось, що фото українського прапора було дуже важливим і для жителів Херсона, і для моїх друзів з інших міст.

Жінки і чоловіки різного віку підходили до окупантів, говорили їм в очі, куди окупанти мають піти. У різних мікрорайонах Херсона містяни включали “Гімн України” на повну гучність. На початку березня херсонці відмовлялися і масово не брали так звану «гуманітарну допомогу» від ворога. Наразі ж ситуація в місті така, що люди вимушені погоджуватися на неї, щоб вижити.

На початку березня у Херсоні почались проукраїнські мітинги на площі Свободи. І вони відбувались щодня до кінця березня, далі не так часто, але були, у квітні і навіть 9 травня.

21 березня російські війська вперше розігнали проукраїнський мітинг. 22 березня я на власні очі бачила, як це було. Схему використовують одну і ту саму — спочатку загарбники попереджали у гучномовець, щоб учасники мітингу розходилися, тому що зібрання незаконне, бо «військовий комендант» заборонив збиратися, потім використовували сльозогінний газ, світлошумові гранати. Після цього вони йшли ланцюгом вже на проукраїнських активістів, починали спочатку стріляти у повітря, а потім стріляли по ногах учасників мітингу. Після кожної такої акції люди потрапляли в лікарні з вогнепальними пораненнями, з отруєннями і травмами після побиття.

Російські військові постійно вихоплювали окремих мітингувальників і везли їх у невідомому напрямку. До когось з учасників мітингів представники російської армії приходили додому і викрадали звідти, викрадали людей відразу після мітингів, коли ті повертались додому. Декого з викрадених людей відпускали наступного дня, когось тримали декілька днів, декого не відпускали зовсім. Тому в кінці березня проукраїнські мітинги стали не такими масовими — це стало дуже небезпечно. Херсонці ще намагалися збиратися у мікрорайонах, але всі ці спроби придушували.

Окупаційний режим з кожним днем стає все більш жорстоким, зростає тиск на містян, тривають викрадення. Ситуація в місті така, що небезпечно проявляти свою належність до України і показувати, що ти українець. Небезпечно говорити українською мовою, мати символіку української держави, мати в телефоні патріотичні вислови, фото. Небезпечно проявляти свою громадянську позицію, що Херсон — це Україна.

Особливо гостро це проявляється в момент перетину лінії фронту. Ти маєш повністю приховати свою українську ідентичність і прояви українськості. Але разом з тим, є партизанський рух і інші форми спротив: листівки, і розмальовування міста у кольори українського прапора, вивішування стрічок і Державних прапорів. Нещодавно на будівлі залізничного вокзалу вивісили український прапор, цей факт підтвердили херсонці, які зараз залишилися в окупованому місті.

Допомога

На жаль, Херсон постійно закривають та ізолюють. Були і є великі проблеми з доставкою гуманітарних вантажів та ліків з боку підконтрольної частини України. Цю доставку забезпечують волонтери власним ресурсом на своїх автівках.

Херсон тримається саме завдяки волонтерам. Вони допомагають херсонцям виїхати до Миколаєва чи Одеси. А на зворотному шляху вони завозять ліки (з цим найкритичніша ситуація). Декілька волонтерів загинули, декілька чоловіків захоплені в полон.

Волонтерська група “Котики-патріотики” дістає ліки і роздає їх жителям безкоштовно.

“Асоціація кухарів Херсонщини” щодня дістає продукти харчування і готує 500 порцій гарячих обідів. Також є волонтерські групи, які возять продукти та засоби гігієни у села на лінії фронту (Олександрівка, Станіслав, Чорнобаївка та ін.).

Евакуація

Вже 24 лютого з Херсона не їхали потяги, автобуси відмінили, власного транспорту у мене немає. Потім місто стало оточене і заблоковане, тривали бої навколо. Виїхати було неможливо. Ця ситуація тривала до середини березня. Місцева влада не змогла організувати евакуацію містян, також за весь період окупації не було організовано жодного зеленого коридору (бо окупанти не дають згоди). У березні волонтери змогли розвідати шлях через лінію фронту і жителі почали пробувати виїжджати власним транспортом.

Протягом березня-квітня я все чекала наступу ЗСУ і що Херсон от-от звільнять. Я брала участь у проукраїнських мітингах і фото з мітингів викладала на своїй сторінці. Багато моїх друзів та колег вже були викрадені та потрапили до полону. Ми з колегою прийняли рішення виїхати з Херсона. Залишатись було небезпечно.

Нам вдалося виїхати з третьої спроби, бо окупанти протягом квітня постійно закривали місто і нікого не випускали. Це сталось 2-го травня.

Коли ми виїжджали, щоб не наражати себе і доньку на небезпеку, я змушена була залишити вдома свою вишиванку, довідник з української мови, футболку з прапором України, мала «вичистити» телефон і говорити російською мовою. Якщо щось не сподобається окупантам, вони можуть принизити, побити, забрати «на підвал», деяких чоловіків принижували і били. Кадирівці погрожували жінкам та дівчатам згвалтуванням або просто домагались.

Їхали ми найдовшим шляхом через Берислав — Давидів Брід. Проїхали 30+ блокпостів окупантів. На щастя нас не обшукували і ми не потрапили під обстріл. Але я бачила, як на одному з блокпостів обшукали молодих хлопців, змусили їх роздягатися до пояса (перевіряли синці та татуювання).

Вже через кілька днів колону машин, які намагались виїхати через Давидів Брід, розстріляли з «градів». Було багато поранених і загиблих, але цю інформацію окупанти приховують. Загиблих поховали в полі, поранені лікуються в окупованих селах неподалік. Також у цей же день на іншій дорозі (напрямок на Миколаїв) снайпер розстріляв машину волонтера, який вивозив жінок та дітей. Волонтер Антон Кушнір загинув, жінку поруч з ним важко поранено. Антона поховали в полі.