Як живуть люди в окупації (Маріуполь )

Наталія, 60 років, одружена, є доросла дочка. Залишається в Маріуполі

Розмова записана 30 червня

Я живу у приватному будинку разом із чоловіком. 24 лютого ми не одразу повірили, що розпочалася повномасштабна війна. Нам зателефонувала донька, яка вже почула вибухи у Києві та попередила про небезпеку. І все одно важко було повірити, ми казали їй, що це поганий сон, що в новинах нічого нема. А потім побачили новинний рядок, що біжить. Спочатку відслідковували новини по телебаченню та Інтернету. Але 2 березня зник зв’язок і стало зрозумілим, що нас відрізали від країни. Далі новини дізнавалися через радіо.

Початок окупації

Чоловік отримав перепустку, щоб пересуватися містом. Ми дістали бензин, таким чином заряджали генератор та мобільні телефони. Потім, коли у сусідів з’явилося світло, почали ходити до них. Також отримали пакет мобільного зв’язку «Фенікс», передали номер доньці, і вона через спеціальний додаток поповнює рахунок та дзвонить у певну годину щодня. Також дзвонить моя сестра раз на кілька днів. Інтернету ми не маємо. А щоб нам додзвонитися, треба йти до місця, де ловить хоч якийсь сигнал.

Довгий час я боялася виходити з дому, все робив чоловік — ходив пішки до джерела, носив щодня кілька баклажок, допомагав іншим родичам. Але згодом вирішила сходити на свою роботу, до школи, забрати документи. Тоді вперше побачила мародерів, наших же, місцевих, які розкрадали школу — від одягу та техніки до дерев’яних швабр для розпалювання багаття. Адже газу не було і немає, і люди грілися як могли.

Я вчителька у школі та знаю, що відбувається в системі освіти. Наша школа зруйнована та розмародерена. Сусідську відкрили, зібрали дітей із околиць. Там перед уроками звучить російський гімн, навчають російської мови, літератури, хімії, математику. Це мені розповіла колишня учениця, яку зустріла я випадково. Працюють місцеві вчителі із різних шкіл, сподіваючись отримати якісь гроші для життя.

Сестри моєї матері виїхали з міста, але зараз на окупованій території. Одна хоче їхати, куди очі дивляться, інша нічого вже не хоче. Настрої у людей бувають різні, хтось, на жаль, вірить, що це українці бомбять. А є ті, хто, як і ми, вірить і чекає, що українська армія відіб’є наше місто.

Життя у Маріуполі зараз

Нині у місті дали технічну воду, на деяких вулицях з’явилося світло. Газу, як і раніше, немає, великі проблеми зі зв’язком. Ми готували майже 4 місяці на вулиці на мангалі та газовому балоні. Днями з’явилося світло і ми використовуємо мультиварку і руки більше не смердять димом, хоча здається, що дим назавжди просочився в нашу шкіру.

Будинки моїх тіток будуть зносити, житла натомість ніхто не дає, просто кажуть, що треба забрати речі. Жодної пенсії, виплат, нічого ми не отримуємо і оформляти не збираємося. Хоча є й ті, хто отримав кілька разів виплати по 7500 рублів. Це вибір кожного – чи отримувати таку допомогу. Ми ходимо тільки за пайками раз на місяць. Там, де роздають пайки та стоять черги, крутять на великому екрані російську пропаганду.

Гроші поки є, вдалося зняти готівку з картки. Але курс змінюється. Якщо раніше можна було купити щось за 35 грн (це було 70 рублів) — припустимо, яйця, то тепер 70 рублів — це вже 50 грн. Але ж у нас свій дім — посадили картоплю, якась зелень, помідори є… Черешня теж — частину врожаю з’їли, частину — закатали в банки на мангалі.

Евакуація

Хочемо евакуюватись, але боїмося. Окрім нашого будинку, у нас більше нічого немає. Немає закордонних паспортів. Також у нас немає машини. Якийсь час у нас жило кілька родичів, ми їх годували і дали дах над головою, це теж тримало. Зараз ми не знаємо, як евакуюватися, що робити далі, де жити… Я вже пенсійного віку, а чоловік ні, незрозуміло, де шукати роботу. Але найбільше незрозуміло, як їхати, бо всюди небезпечно.

Мені доводиться уникати розмов українською з метою безпеки. Але намагаємося щось зберегти – врятувала герб зі школи, який виклала бісером моя колега. Вона загинула від снаряду в своєму домі.